Ну, а йому що? Він не має землі. Гуральня дасть йому хліб… Хома каже дурниці.
І ти, Маласю, дурно сміялась. Казав Андрій Волик — буде гуральня — і буде…
Гафійка увійшла в хату і притулила до печі замерзлі руки.
— Забула, що піч холодна, — винувато посміхнулась вона.
Маланка обернула до неї червоні очі.
— З ким розмовляла у сінях?
— Прокіп приходив.
Прокіп! З того часу, як він оженився, Маланка не могла чути його наймення.
— Чого йому треба?
— До мене приходив.
— До тебе? Чого?
— Книжки приносив.
— Нехай носить жінці своїй, а не тобі…
Їй хотілось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набігла сльоза, загризла, довелось кулаками закрити очі.
Тепер Маланчині очі вже самі плачуть. За осінь та зиму стільки вилляли сліз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тільки в природі, а й в серці. Облетіли надії, розметались безслідно і там тепер голо, як в лісі. Сніги тепер в серці і вовки виють. Господь не схотів показать свою правду; як була панська земля, так і лишилась панська. Дурно Маланка збирала насіння, дурно плекала надії. Вузлики з зерном так довго висіли під образами в хаті, аж намулили очі. Нарешті зняла та винесла в хижу. Годі себе дурити. «Нащо знімаєш? Настане весна — лани засієш». Се Андрій так впік у живе.
Сухі губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
Їх троє — а всім судилась однакова доля. Холод і голод, і безнадія. Днями сиділи в нетопленій хаті і не варили страви. Світили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звірі. Щоб не замерзнуть, Андрій нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбирав стріху
