— Слухаю пана.
«Властиво — се ні до чого», — подумав Аркадій Петрович, — «але — сказав».
Повз двірську браму чвалав Бондаришин і, побачивши пана, вклонився.
«Ач, привітався, ледве підняв бриля», — скипів Аркадій Петрович. — «Що я їм тепер! Я вже їм непотрібний… Хам!» — кинув крізь зуби, дивлячись Бондаришину вслід.
Спустившись з ґанку, вирушав у щоденну плавбу сліпий адмірал під руку з своїм «міноносцем». Вони пройшли повз нього, не помітивши навіть.
— «І той виступає сьогодні інакше», — подумав Аркадій Петрович про міноносця.
— «Радіє, бестія, певно, що більше не буде панів»…
Аркадій Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набігла хмара. — «А сіно возять!» — згадав з тривогою він. Великі краплі впали вже на картуз, на руки і на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись і не вертався. І раптом теплі небесні води густо злетіли на ниви в тінях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвітило веселку, і дощ перестав. Важкі краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами, Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай пропадає!..
Так само без думки — для чого, вернувся знов на подвір'я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайні, тепер чорна і паруюча після дощу.
Аркадій Петрович аж затрусився од люті.
— Ферапонте! що я сказав?.. Десять раз повторяти? Марш мені зараз до гною!
Він навіть підняв ціпок і трясучи ним тицяв в напрямку стайні, поки здивований хурман ліниво брався за вила.
«Се він навмисне»… — думав Аркадій Петрович. — «Що буде завтра — побачимо ще, а сьогодні я ще господар».
В кабінеті він заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу і в сорочці ліг на кушетку.
«Дурниці. Чи варто так хвилюватись? Хіба не однаково, де лежатиме гній?»
