кроків, наситив повітря думками, а все ж завтрашній день твердів у ньому, як куля, яку, не розрізавши тіла, не можна дістати.
Через подвір'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрім коні, і чутно було, як пройшов просто у хату Софії Петрівни, а в столовій тим часом лагодять їсти для нього.
«Вже небагато лишилось… ніч і кілька годин», — позирав на годинник Аркадій Петрович.
Тіні росли. Сонце збиралося сідати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та круті роги. Лошата стрибали на зеленім дворі.
«Невже завтра і се не моїм стане?» — з сумом подумав Аркадій Петрович і раптом почув, що Ліда говорить:
— Ти не тривожся, тату, але…
— Що таке? — обернувся він швидко до дочки.
Вона стояла у дверях з блідим обличчям Мадонни і скорботно розтягла уста.
— Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…
— Як… козаки?
— Губернатор прислав… Стоять на дорозі.
Аркадій Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навіть лисину запалила, а серед того пожару біліли жовтаві вуса і сердито плавали очі, сиві, злинялі, як два замерзлі озерця.
— Що ж се таке? Я не просив… А, розумію, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…
Він навіть руку підняв, суху, панську і білу руку, якою наче збирався побити Антошу.
— Я думаю, що… — розгубилась налякана Ліда.
Вона щось хотіла казати, щоб заспокоїти батька, але він бігав, як роздратований півень, що б'є себе крильми і витяга шию перед завзятим боєм.
— Подать Антошу!
Запорошений і впрілий, на розбитих сідлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.
— Ти навів козаків?
— Я, чи не я, се, тату, не важно, — засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офіцерських штанах.
