Зачиняю вікно і з одчаєм сідаю за стіл.
Стіни погасли, розпливсь Ботічеллі, по більмах шибок стікають сльози, а я маю бажання й собі розплитись у тінь.
Чи не піти до міста? Ще здалеку радо стрічаю рожеві плити міської площі, жовті стіни funicolare і башту. Невідомий нікому, сідаю на лавку, слухаю і дивлюся. Крізь білі колони синіє море, по Monte Solaro повзе туман. Підо мною з підземним гудінням вирушає на берег вагон.
На башті дзвонить: три рази тонко і десять густо.
Проходять люди, туди і сюди. Якісь чорні фігури, матові лиця і червона гвоздика в петельці. Збилися в купу, а далі сперлися низкою на бар'єр, наче ряд галок на телеграфному дроті.
Гладкий портьє, незграбний як слон — і паралітик — наче вріс в жовту стіну. Його руки крота лежать на колінах. Ось він важко піднявся і переставив стільці, що винаймає охочим. Кінці плетіння стирчать в них під сподом. Мій парикмахер зсунув на потилицю котелок і скучно, як щодня, розглядає вітрину приладів електричних. Стоїть довго, уперто, як і щодня, позіхає й одходить.
На башті б'є одинадцять.
Тонкі готельні хлопці, з галунами і в новеньких костюмах, поки нема парохода, вистукують каблуками в рожеві плити. «Hôtel Royal» штовхнув «Hôtel Pagano». «Hôtel Faraglioni» закурив папіроску.
Зігнувшись і налігши на грубу палку, портьє човга ногами, щоб подати комусь стілець.
Убогий франт підпер плечима білу колону. Подерті штани, зруділий піджак — усе безбарвне. Наче він довго валявся в вапняній ямі. Креп на рукаві і з бокової кишені кінчик рожевої хустки.
Знов вічність одбиває п'ятнадцять хвилин.
Взад і вперед снуються чорні фігури.
Море шумить.
Жовті спинки фіакрів, поставлених в ряд, блищать на сонці.
По Monte Solaro повзе сивий туман.
Парикмахера знову притягає вітрина. Котелок з'їхав на
