Перший звощик примчав пасажирів; готельні хлопці налітають на нього, як горобці.
Жінки-носійки підіймають на голову чемодани з жовтої шкури.
Вільний факіно співає.
По Monte Solaro повзе сивий туман.
Коні фіакрів б'ють підковами в камінь.
Портьє жує щось, і його повне обличчя ходить на гладкім підборідді, наче плаває в хвилях.
За затокою синій Везувій придушив берег, немов смертельний гріх.
Назад вертають повногруді дівчата.
З башти продзвонило дванадцять.
Люди снуються сюди і туди — хто знає, куди й для чого, а все це разом подібне до театру маріонеток, в якому режисер переплутав порядок п'єси.
Чи не таке життя?
По готелях глухо гудуть вже ґонґи, скликаючи на сніданок. Piazza поволі пустіє. Лишаються тільки рожеві плити помосту та колони біліють на тлі синього моря.
На Monte Solaro поволі налазить туман…
Я щодня проходжу повз самотній, закинутий сад. Дві-три зелених тераси і група маслин. Більше нічого. Внизу горять трави власним вогнем, над ними поблискують сріблом сиві корони.
Мимо проходять люди, тупа копитом в стежку осел, а садок самотіє, запущений і забутий, і лиш перехожі сковзять очима по нетоптаних травах та сонце ходить довкола, пересуваючи тіні. Ось вони м'яко послались, такі ж химерні і кривобокі, як і маслини, наче одбились в воді.
Спираюсь на мур і годинами стежу, як безшелесно бродять тіні з місця на місце. Вони перерізують першу терасу і кидають сітку на другі. Трави між ними горять. Або починають міняти форму: там вкоротили галузку, там зіллялись докупи і підібгались чорним клубочком під корінь.
Два метелики білих, один за другим, злітають звідкись на тихі трави, як черешневий цвіт; то блимнуть на
