Джузепе втягає в себе той запах, облизує губи, вічно солоні, виносить на берег відерце фарби і зараз починає співати. Він будить море. Правда, в його пісні є трохи з Везувія сірки і трохи ослячого крику, але — нічого. Море се любить. Іще біласте, наче вкрите на ніч рядном, воно потягається слабо і в сонній млості ніжно викидає перші хвилі на берег.
А Джузепе співає. Мішає, зігнутий, фарбу і посилає на море крилаті слова. Яка вона пишна, — його країна, коли цвіте виноград! Коли вітер несе над садами золотистий з цвіту пилок, сонце п'янить, наче добре вино, а тобі нема ще й двадцяти років!..
Бокаті барки — білі, зелені, блакитні — що зассались у прибережну гальку в безконечному ряді, і ті, що ткнулися носом у воду, — єдині слухачі у Джузепе. Та ще хіба море. Воно вже збудилось, здригнулось, заголубіло, дзвінко стука в порожні боки човнів і стелить Джузепе під ноги шиплячу піну. А він малює спід барки на синє, яким буває море в полудні, позичає у хвилі зелене на облямівку і білить облавок подібно піні, що море мече йому під ноги.
Сива щетина їжиться дико в нього на щоках, берет палає, як дикий мак, а він верещить на ввесь берег й на ціле море.
Що ж було далі? Одцвіли черешні, а тепер ягідки. Що ж далі? Мила приставляє драбину і рве ягідки. Свіжі ягідки на черешні, а ще свіжіші в милої литки. Що ж далі? Драбина вломилась, а мила у нього в руках… Ах, добре, коли сонце п'янить, як вино, а тобі нема ще й двадцяти років!..
Джузепе облизує губи, солоні од моря, а його голі по лікоть руки кладуть тим часом на човен фарби, що грають так само, як і морські.
Сонце вже показалось. Чорні тіні од барок густо засипали берег. Кам'яні стіни Marin'и оживають потрохи. На балкони і між аркади виходять неодягнені люди і розвішують хустя та постіль по білих од соли стінах.
Одчиняються склади рибацькі, темні і вогкі, наче печери, скрипить під підошвами галька, і рибалки виносять на барки важкі бронзові сіті, наче пишне волосся русалок. Пахне канатами, рибою, йодом. Море так бадьоро
