— Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б гріха!
Підпариха загорталась в кожух і стогнала.
— Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, Боже мій милий… Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…
— Буде й така… нащо гроші втрачати…
«Ну, цей і клаптя не випустить з рук, поки живий», — хитала головою Гафійка.
По тих розмовах Підпара ставав ще похмурнішим.
Облягаючись на ніч, він поправляв на стінці рушницю і клав біля себе сокиру.
Гафійці робилось страшно.
Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розгинається, як складаний ножик.
— Чули, пан не хоче набавить ціну.
— Звідки ти знаєш?
— Тількищо Прокіп з людьми був в пана.
— Що ж пан?
— Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть.
— Так. Що ж нам тепер?
Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з безодні:
— Бастувать будем.
— Не схочемо ми, наймуть ямищан.
— Ямищани не підуть. Вони теж підняли ціну.
Олекса Безик виходить з свого подвір'я, за ним по болоті скаче дітвора, як циганчата.
Він на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гірше не буде.
Мажуга йде далі. Його постать у сітці дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводі б'ється.
Маланка сховала руки під хвартухом і злісно блиска очима.
— Так, людоньки, так. Лізьте в ярмо, жніть за тринадцятий сніп. Послужіть панові.
І затиснула сухі, зів'ялі губи.
— Не діжде. Хай сам собі жне.
