Марко роздивлявся Гафійку. Вона була якась нова, прозора, старша.
— Ти мене не забула?
— Ні, не забула.
— Ждала?
— Ждала.
— А тим часом розкидала листочки?
Голос у нього тремтів, теплий і тихий, як повесні вітер, коли дерева цвітуть.
— Ти звідки знаєш? Авжеж підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була забастовка.
— Ов!
Гафійка страшенно горда.
— Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку — не можу, каже. І все боїться.
— А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибіру?
Гафійка вся стрепенулась.
— Де там! Як сталось з татом нещастя — змінилися зовсім. «Правду, кажуть, говорив Гуща»… Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде…
— Кому се нам?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько, Панас. «Розкажіть, каже, про тих демократів»…
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса.
— Такий кумедний!
Марко взяв її руку в свою.
— Хороша ти.
Гафійка зашарілась вся, навіть поночі видко було.
— Що — я…
Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. В своїм невеличкім гурточку він завів новину — гуртову працю. Разом орали і молотили — і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось сама собою перевелась на селі п'яна парубоча сваволя,
