— Не слухай, бо сало потонша з досади.
— Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься…
— Бідний розкидає, а багатий збирає.
— Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо…
— Як будуть смалити.
Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.
— На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну, й народ. Треба і нам скликати людей.
— Скликайте. І Прокіп радить.
— Не можна гаяти часу.
— А де?
— Може у лісі, по той бік балки.
— Ямищан кличте.
— Покличемо всіх.
Марко хотів одійти.
— Постій, я щось покажу…
Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.
— Що там? Показуй.
Гафійка одвернулась од Гущі і витягла щось спід карсетки.
— Держи.
Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.
— «Земля і во…»
— Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
— Я так… може здасться коли… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.
І раптом замовкла.
Винуваті очі несміло шукали Маркових.
Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячила людина, трудно було вгадати. Тіль-
