Правда, гуральня панича Льольо, економія пана — мулили очі. Чого ще ждуть?
— Хіба ми за людей гірші? Уже ж рішили.
Невдоволені були, але верх брали Гуща та Прокіп.
Проте вечорами дехто запрягав коні і порожнем вимикався на ніч з села. Ходили і піші. Застромляли сокиру за пояс, мішок під плече і тягли через поле в сусідні села по панське добро. Ночами по розгрузлих дорогах безперестанку котились наладновані хури мішками зерна, картоплі, цукру. Ті, що виходили піші, вертались кінно, на панських конях, або гнали перед себе корову. На другий день висиплялись до півдня і лиш по колесах, умазаних в кал, сусіди знали, що той чи інший їздив вночі на здобич. Часом діти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молодиця шила, на заздрість другим, розкішний очіпок з шматини, якою пани оббивають стільці.
Ходила й Маланка.
Вона ледве приперла мішечок муки, засапалась і стогнала.
Андрій уминав смачні паляниці та все хвалив, але Маланка не їла.
— Чому не їси? — дивувався Андрій.
— Не можу. Чуже воно.
— Нащо ж ти брала?
— Всі брали, взяла і я.
Мука заважала Маланці, як мрець у хаті, вона не знала, куди її діти.
Багачі причаїлись. Їх наче не було в селі.
— Щось наших верховодів не чути, полякались, сидять по хатах, — сміялись люди.
Але там, де їх було багато, вони не мовчали.
Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пісок, оповідав:
— Приходжу в село, день будній, а люди до церкви. Спинили й питають — хто і чого, за чим прийшов, до кого. Оглядають, наче я злодій. Ну, добре. Швагер теж в церкві. Глянув я на сестру, а вона ледве на ногах встоїть, очі червоні та каламутні. Ах, Боже… Що тобі, кажу, слаба? А вона в плач. — Не слаба, каже, боюся. Од безсоння звелась. П'яту ніч не спимо, не гасимо
