деться білше щирости, ніж художницької сили, а через те сумував:
Природо-мати! ти міні прости,
Що я тебе виспівую так блідно,
Не змалював твоєї висоти,
Красот твоїх у мене ані слідно…
Бо я з твоїх красот усе п'янів, —
Рука дріжала… погляд туманів…
Текла сльоза. — Змивалася картина, —
Виходила неясна ляпанина.
Критики першого видання кажуть, що — навпаки — мої пісні за природу — то найкраще, що є в „Пальмовому гиллі“. Коли так, то можу тілки радіти.
На останці зовсім виразно скажу, як і в першім виданні, що пускаю в світ отсю книжку не для людей фізично здорових, а тілки для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами, — для тих людей, що вміють і легко плакати, і солодко нудьгувати, і молитися Богові, і умилятись. Книжка моя — для тих людей, що — з безмежним, наївним архи-егоїзмом недужої людини — зугарні часом, лежачи на ліжку в південній санаторії, дізнати білше втіхи й радощів із звістки про новітній свіжий, кучерявий паросток на гімалайській кедрині-деодарі, ніж із телеграми про зниження такси на сіль. Книжка моя — для тих недужних і самітніх людей, що прихильну до них людину або сім'ю можуть з наївним егоїзмом полюбити не менче, ніж цілу
