Сторінка:Кримський А. Пальмове гілля. Екзотичні поезії. Ч.I (1898-1901). Ч.II (1903-1908).djvu/8

 Коли під гарну музику та спів
 Я в чарівній задумі кам'янів
 І раптом, не прощавшись із гостями,
 Тікав до моря граться камінцями.
„Причинний“! говорили ви й тоді,
Коли я в грошах не знавав принади
І, через сни таємні, золоті,
Я рвався геть од теплої посади.
Я був для вас причинний і тоді,
Коли, чийсь образ носячи в груді,
В нім бачив тілки те, що поетичне,
І одкидав усе, що прозаїчне.
 Для мене голос серця — все святе,
 А вам за психопатію здається…
 Не стану ж думать, як ви назвете
 Мої пісні, що випливли із серця!
 Коли в поета щиро ллється спів,
 Дак що йому ваш сміх або ваш гнів?!
 Не божевілля в тім! не неморальність!
 Що з серця йде, то правда й ідеальність.

От і все, що я можу одказати тим тверезим людям, котрі захочуть, ба вже почасти й захотіли, добачити в моїх поезіях або дитячий, смішний сентименталізм, що зовсім не личить екстра-ординарному професорові сухої арабської філології, або які-небудь думки дегенератські, декадентські (дарма, що од декадентщини я завсігди одвертався), ба навіть думки антиморальні. Антиморальність моя лежить у тім, що в ненормальнім „Нечестивім коханні“ пречистої, безгрішної душі я добачив білше ідеальної висоти, ніж у звичайнім, нормальнім „Коханні по людському“^[1].

 

1. Завважу, що в обох ціклах віршів немає нічогісінько автобіографічного. Для першого ціклу дав собою тему один звісний професор-орієн--