Коли під гарну музику та спів
Я в чарівній задумі кам'янів
І раптом, не прощавшись із гостями,
Тікав до моря граться камінцями.
„Причинний“! говорили ви й тоді,
Коли я в грошах не знавав принади
І, через сни таємні, золоті,
Я рвався геть од теплої посади.
Я був для вас причинний і тоді,
Коли, чийсь образ носячи в груді,
В нім бачив тілки те, що поетичне,
І одкидав усе, що прозаїчне.
Для мене голос серця — все святе,
А вам за психопатію здається…
Не стану ж думать, як ви назвете
Мої пісні, що випливли із серця!
Коли в поета щиро ллється спів,
Дак що йому ваш сміх або ваш гнів?!
Не божевілля в тім! не неморальність!
Що з серця йде, то правда й ідеальність.
От і все, що я можу одказати тим тверезим людям, котрі захочуть, ба вже почасти й захотіли, добачити в моїх поезіях або дитячий, смішний сентименталізм, що зовсім не личить екстра-ординарному професорові сухої арабської філології, або які-небудь думки дегенератські, декадентські (дарма, що од декадентщини я завсігди одвертався), ба навіть думки антиморальні. Антиморальність моя лежить у тім, що в ненормальнім „Нечестивім коханні“ пречистої, безгрішної душі я добачив білше ідеальної висоти, ніж у звичайнім, нормальнім „Коханні по людському“[1].
- ↑ Завважу, що в обох ціклах віршів немає нічогісінько автобіографічного. Для першого ціклу дав собою тему один звісний професор-орієн--
