Свирид. Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш…
Писар. Сомніваюсь! Думаєте, што я єту орду не пробував цівілізувать? Двадцять разов принімався — не дєйствуєт! Ти йому образи, а він тобі лика!..
Старшина. Така навкруги необразованость!..
Денис. Це правда, господин старшина! Істинно, як на гладкому, як на чирині!.. Коли не сила, то краще мовчати!
Старшина (грізно). Тобі давно вже пора замазати рота!
Денис. То я його не геть то ще й роззявляю!..
Старшина (скоса зиркнув). Чучю в хлів!
Денис. Та я… (До Харитона). Ходім! Начальство, звісно, треба мовчати. (Пішов з Харитоном).
Писар. Скажіть нашім мужичкам: господа, просимо викушать по чарочці…
Денис (оглядується). Га?
Писар. О! (До Дениса). Ступай, ступай! По чарочці, так єто на них дєйствуєть! Примєрно, почну їм пояснять про телеграф…
Роман. Про телеграф? На віщо ж це?
Писар. Как? Отож у нас телеграф проходить?
Старшина. Стовпи ото і дріт, то ж телеграп?
Роман. Ну?
Старшина. От тобі й: „ну!“ По ньому ж депеші йдуть. Примерно: тут бринькни, а в Петербурзі чутно!
Писар. Заговорю з ними об суєтності мірской; вони сисчас собственную суєтность: „а чи не чувать там ще, чи скоро нам землі приріжуть?“
Пилип. Що в кого свербить, то він те й чуха.
Свирид. Кожному своє на думці. Мовляв: бондареві — обручі, шевцеві — ремінь, хліборобові — земля…
Роман. На мою думку: селянинові до телеграфу ще мало клопоту.
Писар. Ну, єто ви розводите канітель!
Старшина. Або як урядник кажуть: „мирхлюндію?“
Роман. Балакали б про те, що селянинові корисніш. Наприклад, хоч би розтлумачили їм „крестьянське положеніє“…
