Старшина. А може це овсім не до вас річ? Знаєте примовку: мовчи, дуря, не з тобою говорять?
Писар. Всяке животне повинно знати свій хлів!
Роман. Та й я те ж кажу. (Сміється).
Писар. Ну што ви? Ех, ви вочень вумниє!
Старшина. Мужикові дай волю, він зараз з тобою за панібрата, або на груди сяде.
Роман. Коли б же то теля, та не забувало свого хліва?
Писар. Ви ж єто у какую ноту ударяєте?
Старшина. Я ледва-ледва за три года набив руку.
Пилип. Еге ж, аж набубнявила?
Старшина. Чучю!..
Пилип (тихо). Ну-ну, не дуже. (Пішов, за ним Свирид).
Старшина. Посадови кого другого на моє місце — здуріє!
Роман. Не здуріє, а задуріє? Та як і не задуріти: з мужиків та зразу в пани вскочити?
Старшина. Як? Тадже, ондечки як була у нас нападенія…
Роман. На кого?
Писар. Юхим Нечипорович неправильно виражають! Вони кажуть про епідемію!
Старшина. А як ящур напав худобу? А чума?..
Роман. Куди це ви розмову заламуєте?
Старшина. То то ж бо й є! Скотину велено вбивать, а громада почина бунтувать! Отут і впорядкуй! „Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру і продав; а ми своїх з шкурами будемо закопувати?“
Роман. А на що ж ви з свого вола шкуру здерли?
Старшина. На що?.. Ну та вже… І знов скажу ще й так: чума чумою, ящур ящуром, а як об самуварях? Як понаїздять: справник, становий, дохтур… „Подай самуваря!“ А іноді: „подай сахарю-чаю!“ Десятник, хіба він що зугарен? Звели йому самоваря зогріти, він і наллє туди води, куди слід вугілля вкинути, єй богу правда!
