він дасть дозвіл сісти на тормоза. Проте, я раджу вам як авіо-делеґатам, сісти в м'який вагон «Москва-Сочі» не їхать до Ростову, це зайве!
— А коли ж ми будемо в Сочі, коли сядемо сьогодні у вас, — запитую я, міркуючи над тим як би виграти час і наздогнати експедицію.
— Завтра о четвертій годині.
Нас не вабить перспектива опинитись у Сочі через 18 годин їзди, коли аеропляном можна долетіти за три з половиною.
Поїзд не спиняючись пролітає повз вокзал і незабаром колесні передзвони затихають у передвечірній млі.
Ми розчаровані. З сумом повертаємо назад, в приміщення станції. «Через годину йтиме поїзд», — сповіщають нам. «О 7 годині ви будете в Ростові».
Ми чекаємо…
Навколо сумно. Сонце сідає і ховається за пакгавзом, востаннє блиснувши зеленим промінням. Степ завмирає. Здаля випливають підводи і з пилюкою в'їздять у село біля елеватора. Нами опановує неспокій. Щось тривожне вривається в думки і ми думаємо не так про себе, як про пілота Волковського. Нас тривожить оцей льот над перевалом з перегрітим мотором. Добре, коли все буде гаразд, а що як будь-яка пружинка лусне в критичний момент перельоту…
Тоді не побачимо більше Волковського…
Мимохіть ми згадуємо останні рухи, останні слова одчайдушних літунів, що полетіли виконуючи наказа.
— Погане життя! зідхає Халява, — розвіявся героїчний романтизм первісної доби авіяції. Що таке теперішній пілот, як не повітряний візник, якого можна викликати телефоном і якому можна сказати: вези на Тифліс. Я знаю, що ти ремісник і спокійно довезеш мене. Ти був героєм десять років тому, тепер же ти «повітряний звощик».
