зичливістю, допомагав нам, як міг. От що він сказав про діспетчера.
— Зараз там дежурить найгірший із діспетчерів. То якийсь ідіот.
… Тим часом надійшла чорна непроглядна весняна ніч. Вона обхопила землю і впала щільною брилою темряви, розсипалась дрібною сажею на ланах. Притиснула все живе до землі і проковтнула всілякий рух. Рідко я переживав такі чорні ночі. Відійдеш від станції кроків двісті і моторошно стає на серці. Наче опинився в закинутій шахті, нібито чорний велетень простяг до тебе вогкі холодні руки і повітряною запоною натискує на груди.
Дихати тяжко. Спереду клясична темрява. І коли б не вогні станції на гасових лямпках та не вогники дальніх та ближчих стрілок, з нудьги удавилася би людина.
Один із сільських комсомольців підходить до нас, знайомиться і запрошує до сельбуду, де після вечора почнуться народні танки. Він натискує на слова «танки», наче хоче спокусити нас вечером і розвіяти нашу нудьгу. Але ми одмовляємось — ми чекаємо поїзду…
І стара історія трапляється з нами. Поїзд — беззупинки!!!
Тут ми не витримуємо і щиро лютуємо. Діспетчер малюється незграбною пліснявою постаттю, що закамініла над обіжниками і не бачить живого життя. Щоб не гаяти часу ми бомбардуємо Сочі (і Тифліс одноразово) своїми тривожними телеграмами.
За кілька годин ми послали чотири блискавки. Передаю по пам'яті їхній зміст. Перша, що дав нам Волковський полетіла проводами ще о четвертій годині:
Вимушена посадка станції Степна. Перегріву мотору. Пасажири «218» виїхали Ростов. Лечу Сочі.
Пілот Волковський
