Краєвид унизу гостро змінюється. Рівнини нема. Десь позаду можна надибати останній клапоть зеленого килима. Ми розлучилися із степом і влетіли в лісове надхмар'я. Дійсно, на глибині в 1.300 метрів тягнеться нескінченна смуга стародавнього лісу, випинається на горбах і ховається в долинах.
Гори більшають щодалі. Горби виростають. «Меркур» набирає височінь і переможно регоче ритмічними схлипами циліндрів. Що йому до зеленої щетини земної порослі? Хай вона наїжачилась унизу, хай сумно похитує верховіттям, — вони не залучать нас до себе.
Гори стають одна над одною, ідуть, як поверхи, в далечінь, нагромаджуються велетенськими брилами навкруги і стають щодалі дивніші й цікавіші. Я нараховую шість поверхів — терас, цебто — шість довгих хребтів, що перевищують один одного. То вони спадають на диковиних ящурів, іхтіозаврів, кошлатих ведмедів тощо, то здаються зморшками погано зробленої гармоніки для леґендарного велетня. Думка починає працювати, і в голові виникає картина стародавньої катастрофи: колись земля, затиснена в обценки сусідніх обріїв і моря, погнулася, поковеркалася й застигла великими хребтами та кряжами, кожного століття укриваючись напилом і земним ґрунтом.
— Гляньте, — скрикує в кабіні Павло Усенко, — праворуч горить ліс!
Ми повертаємо очі й бачимо димне віяло над однією горою. Вітер роздмухує його, і сивий туман жалібно звивається над сусідньою долиною. Вогню не видно. Тут занадто багато сонця. Навіть земля посвітлішала й стала голубою. Що вже казати про ущелини — і вони теж голубоваті. Нема страшного провалля, казкової чорноти в романтичній безодні Для нас все це дрібне. Ні Усенка ні Євентова не здивуєш Лермонтівськими поезіями про кавказькі острахи.
