курортне місто Сухум. Я звично одшукую аеродром, недалеко од міста, що на ньому ми сідали минулого року. Він красивіший од Сочі. У ньому більше пляновости і чистоти. Тут гори здіймаються вище аніж там, і на обрії більше снігових верховин.
Гудаути, Очемчири й інші місцевості ланкою проповзають під кузовом аеропляна. Нарешті берегова лінія одбігає убік, закруглюється і прямує на південь туди, до Поті й Батуму, що вкриті ніжнопрозорою млою молочного повітря.
Через 20 хвилин льоту перед нами розгортається широченний краєвид — панорама — на великий Кавказ і турецький бік. Ми бачимо одноразово всі верховини, всі найвищі узгір'я. Поміж Ельбрусом і Казбеком простяглася ланка пощерблених кряжів, що нагадала нам пилку, вкриту густою памороззю. Я не перелічуватиму всіх географічних і не буду завантажувати нарис згадками порожніх абстрактних імен. Безумовно, найкраще — це побачити самому. Я лише намагаюся відбити більш-менш художньо мої настрої і переживання підчас перельоту.
Отже, розкривайте ваші очі, читачу. На північ перед вами двоголовий Ельбрус, од якого побігли співбрати до самого Казбеку. Тут ви бачите гори на 600–800 колометрів зразу. Попереду вас лежить Ріонська долина, розподілена на кілька маленьких долин. Сонце б'є у вічі і розпрозорює ранкову млу, наливаючи передній обрій золотим молоком. На південь ген-ген далеко за кілька перевалів через вірменські узгір'я відкрилися на турецькому боці, за Радянським кордоном — Понтійські гори, теж вкриті снігом.
На цей раз я їх бачу ясно. Ніщо не заважає розгледіти їхню хмарну подібність і відрізнити суворі конуси льодовиків од звичайних зелених гір.
