Й дітей своїх з дружиною туди він посилає,
Щоб там улітку здичавіли — трошки здичавіли.
А часом сам до них на день-на два приїде
Й старих там друзів бачить, хоч наблизитись до них не вміє.
Увечері вони його в крамниці зустрічають
Перевантаженого величезним листуванням,
З друкованим листом в руці підчас розмови[1].
Вони його боялись. Хоч навряд він сам того бажав:
Нехай і дуже вчений, але все ж він демократ,
Коли не серцем, то бодай в засадах.
Недавно це, як до Ланкастеру він їхав,
Спізнився його потяг, він ще й другого проґавив,
Й у Вудсвілль-Джонкшоні чекати мав годин з чотири,
По одина̀дцятій вночі. І стомлений занадто,
Щоб думать пересидіти такі тортури,
Подався до отелю він, щоб постіль там знайти.
«Немає місця, — клерк нічний сказав. — «Хіба лиш…»
(Вудсвілль — містечко вереску і метушних вогнів,
Й авто, що трусяться й торохкотять, — і лиш один отель).
«Сказали ви хіба лиш…»
«Так, хіба лиш згодилися б ви
Ще з кимсь кімнату розділити».
«Хто він?»
- ↑ По дрібних американських містечках почта часто
міститься в крамниці.
