Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/107

Чекайте, щось таке було у мене, от якраз забув,
Що першу я спитать на думці мав людину,
Яка щось знає, як таку зустрінуть доведеться.
Пізніше я про це спитаю, тільки нагадайте».
На Лафа доктор тільки глянув — й одвернувся.
Людина? Грубіян. По пояс голий,
Сидів він там весь пойнятий у світлі та блискучий,
І ґудзики крутив десь на прасованій сорочці.
«Тепер я перейду до більшої сорочки.
Так зле я почував себе раніш; не те, щоб зле.
Я аж сьогодні тільки винайшов, у чому справа:
Я був підпертий, ніби дерево в теплиці,
Яке переросло вже дріт від ярличка.
Це все моя потилиця дурацька,
Нівроку, таки я доріс до мірки.
Аж номер вісімнадцять, он як. А який ваш розмір?»
Прокашляв глотку доктор конвульсивно.
«Е… чотирна́дцять, чотирна́дцять».
 «Чотирна́дцять? Та невже?
Я ледве пам'ятаю вже, коли я одягав той нумер.
І думаю, що вдома маю десь
Не менш як сотню комірців на нумер чотирнадцять.
Шкода, як пропадуть. Ви б їх дістать повинні.
Вони є ваші, прошу, лиш дозвольте вам післати.
Чого ви стоїте так, на одній нозі?
Здається, вам тепер не краще, ніж тоді, як Кайк вас залишив.