шалений темп Бродвею, перші сторінки нью-йоркських газет? Чи не назвати краще цю нереальну дійсність, це анархічне сплетіння неймовірній парадоксів просто американізмом?
Джаз і блоф. Ось що найбільш характерне для американського життя в наші дні. Джаз — це музика з мінливим, ламучим, анархічним темпом, для нашого європейського вуха — просто чудернацька какофонія. Блоф — це тріскучий приголомшливий американський обдур, ошуканство, шахрайство.
І не мрійництво, не ліричний містицизм, не анархічне революціонізування характерне для Ліндсея, а насамперед той таки джаз і блоф. Більшість ліндсеєвих поезій написано під темп джазу, при чому автор сам запобігливо й безсоромно зазначив, які вірші треба читати під саксафон, які — під ксилофон, а що — просто під турецький барабан. Надзвичайно талановитий майстер, з багатими алітераціями, невичерпним запасом образів, він безсовісно зловживає своїм хистом. Часом ламаєш собі голову над яким-небудь тріскучим, але дуже майстерно зробленим довгим віршем, що власне, складається з хитромудрих комбінацій кількох однакових рядків: шукаєш сенсу, і раптом помічаєш нотатку автора: «поетична забавка». Або просто — блоф.
Вечель Ліндсей — найбільш американський з поетів, тому й зрозуміти його нашему читачеві найтрудніше. При перекладі я старався вибрати те, що надається до зрозуміння незнайомому з Америкою читачеві без великого напруження. Тепер що до окремих перекладів. «Данило» — це пародія на муринську релігійну церемонію; вона дотепно малює психологію наймитів-негрів, їх уяву про якості праведників, втілену їм плутанину епох та засад релігії; все це — на тлі біблійної легенди про пророка Даніїла в левовім рові й під акомпаньямент джаз-банду. «Генерал Бут входить на небо» — сатира на «Армію Спасіння», буржуазну вигадку, добродійну
