Але все ж я знаю: у таємній скрині
З посагом розкішним, між тонких муслінів,
Схованих мережев, в ніжнім павутинні
Буде щось моє залишене віднині.
Там, у гаптуванні, що вкриває шати,
Буде те, чого очам не добачати:
Дев'яносто один день у нудних стьожках
Праці неустанної з голкою в руках.
Вони вкриють вівтар
Білими трояндами
І розмають притвор
Білими стрічками[1].
Вона мережила, прала для нього
Панчохи, сорочки і всеньке
І завжди вона співала за працею,
Як він був маленький.
Тепер, з минулої весни
Вона знову прясти має,
Вона знову мережить для сина, та нині
Вже не співає.
Голко, через тебе я стільки пригадую…
Стежку через ліс, мов вино сп'янілу,
Узлісся пахуче з солодкою розрадою,
І уста весни, що дихають принадою
Там, де сонце іскрами дивно заясніло.
- ↑ Часті зміни ритму відповідають оригіналові.
