Стріла влучає в ціль, літає птах і надає каміння —
Ми не рухаємось, ми танемо, як шумовиння.
О, дайте пісню, щоби нашу тугу я оспівать могла,
Щоб пісня та мене і вас, мов хвилю, підіймала
Через скелистий риф, щоб хутко, мов стріла,
Мої слова розгублені у щит журби влучала:
Як хочу я забуть жалобу, що була,
Я б з листям понеслась, із камнем прямувала…
Як всі істоти, ми б тоді летіли до мети,
Ми б спрямували все на магнетичні зорі,
Та ми вмираємо, не в силі жити, йти,
Не можем існувать, нікчемні чи в покорі.
Безвладніш од каміння, одні з істот — ми, кволі,
Не маємо кінця, ні руху, ані долі.
Що за сніги торішньої зими тебе засипали, закрили
Прийдешній світе — і яка поморщена, заскніла
Шкіра пергаменів старовини, законів, вір!
Які підтоптані і терті брехуни життя звязали вир.
Але, мов меч пружисте і ніжнозеленаве,
Воно тремтить, пульсує, невидимо яскраве:
Атом вібруючий, шовкове волокно буйне
Колись дві мертвії півсфери геть струсне,
Одірве їх, проб'є сміття столітню кору
І розмете корон та культів порох.
