Але тепер, ніби із під кори земної, з глибини
Насіння багаття буяє вгору, і шаліють вище гони,
Й спадає галас люду, що піднявся на борню,
Що і себе вважає за вогонь.
Його прапор є вогонь:
Колір червоного сонця лине
На обрії печерної людини;
Колір, по землі розлитий
З кожним здриганням пологів, у кожній битві.
Кров битого раба, кров щирих, що їх розпинали,
Кров, виссана з робітника, кров усіх, що сконали,
Щоб угноїти новий ґрунт, щоб забуяло понад ним
Бажане й невідоме.
Народ бере цей прапор, щоб станути
До бойових теренів у красі.
О, як у вас його буде розвіяно на вітрі —
Колір світанку й крови ваших власних серць,
Салдати, —
Невже ви повстати не схочете
З окопів земних, із безодень морських
Де ви маєте сходки з смертю,
Невже ви не збудитесь з снів навісних,
Невже не побачать ваші печерні очі,
Що тут є день, що сонце сходить, сяйво точить!
Виходьте, як варвари з темряви, стрибками міцними
До червоного світанку, до світла.
Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/226
Зовнішній вигляд
Ця сторінка вичитана