Обрабовану в рідній землі старовинній суворо
Та позбавлену спадщини навіть на власний, на Чорний Край, —
Моє серце, мов оливо, гусне, до краю ненависно хоре
За ту расу мою, що притулку на світі не має.
О, тоді я із темних глибин мого серця жагуче
Кличу янгола помсти страшного, щоб вчув він мене,
Щоби знищив світ білих людей, світ чудес показних і тріскучих:
Хай його в своє лоно широке земля проковтне,
Або хай він угору тим димом жертовним злетить,
Щоб народ мій з ярма навісного звільнить.
Я мандрував би ген в полях далеких,
Де чоловік і птах, і звір живе недбало
І де стара земля ласкава дурно й легко
Свої дари прекрасні дітям все б давала;
Там, де життя вимог не ставить і ясніше лине,
Де хлопці та дівчата мають час і місце для забав,
Аж доки дійдуть вже до років розуміння —
Десь там, далеко б я в полях співав.
Величніш бо життя — всіх тих змагань в боях,
Що люди за нього ведуть неситі,
Й коли все те, що нині сяє — прах,
Воно все сятиме, як вічні зорі в світі.
Але із вами враз до ваших я прив'язаний гробів,
О чорні люди, ви немудрії раби безжалісних рабів.
