праву. Ти думаєш, ми дурно насипали божому чоловікові шапку талярів? Пакосник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти в нас сьогодні увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, га́спидський сину! Сідлай коня! Тебе б треба, взявши за шию, вести до обозу на верьовці, як собаку, та вже я честь на собі кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатній раз на коні!
Ні жи́ві, ні ме́ртві, слухали такі речі мати й сестра Кирилова; далі, наче їм хто ніж устромив у серце, повалились на землю та й припали до ніг батькові Пу́гачеві, та плачуть же то гірко та молять, щоб не однімав у їх остатньої радости.
— Гетьте к нечистій матері! — крикне жорстокий запорожець. — Якого біса лазите передо мною? Не я над їм суддя: усе товариство з їм правуватиметься!
Тоді Кирило Тур піднявсь із-за столу та й каже веселим голосом:
— Ка-знає, що робиш ти, батьку! Хто ж таки лякає так жінок? Аже ж і в тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на світ породила! Сідайте лиш та підкріпляйтесь, чим Бог послав, а я ось осідлаю коня, одягну́сь та й поїдемо. Мамо, сестро! Годі вам незнать чого убиватись! Хіба ви не знаєте жартів запорозьких? Наш брат і жартує так по-ведмежи, що іншого й до сліз доведе.
Не знали сердешні, чи няти, чи не няти віри Кирилу Турові, однак стали трошки спокійніші. Дивляться мовчки на грізного свого гостя, на батька Пу́гача, чи не скаже він хоч слове́чка м'якшого, чи не всміхнеться до їх. Ні, білі його брови страшно насупились. Попустивши вниз сивий, довгий ус, поглядував він на Кирила Тура, як хижий орел на ягницю.
А Кирило Тур буцім на те й не вважає.
— Чого ж, — каже, — ви поторопіли? Батько пошуткував, а в їх уже й душі не стало. Давайте лиш млинців гарячих, а я ось пошаную госте́й перчаківкою. Я вам казав, що пограю сьогодні конем по полю. Ну, приїхали за мною козаки, та й годі. А вони вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А ще просять
