обходять; ми й сами тебе вкладемо, ось дай лиш випити нам по коряку горілки.
Та й узяв коряк; зачерпнув, випив, покректав, та, взявшись за кий, і каже:
— Як вам здається, батьки? Я думаю, дать йому раз по голові, та й нехай пропадає ледащо!
— Ні, брате, — каже другий дід; — ніхто з нас не зазнає, щоб колине́будь бито винуватого по голові. Голова — образ і подобіє Боже: гріх підіймати на неї кия. Голова нічим невинна: „із серця ісходять помишленія злая, убийства, прелюбодіянія, любодіянія, татьби”, а голова, брате, нічим невинна.
— Так що ж, брате, — каже третій дід, — коли того проклятого серця дубиною не достанеш, а по пле́чах не добити нам цього вола й обухом. А шкода́ пускати на світ такого гріховода: і так уже чорт-знає на́ що переводиться славне Запорожжя.
— Послухайте, батьки, моєї ради, — каже четвертий дід. — Коли Кирило Тур видержить цей прочухан, то нехай живе: такий козарлюга на щоне́будь здасться.
— Здасться? — каже, ідучи́ мимо, батько Пу́гач. — На якого біса здасться такий гріховодник православному християнству? Бийте його, вразького сина! Шкода́, що мені нельзя більш братись за кий, а то я молотив би його, поки б увесь це́бер горілки випив. Бийте, батьки, превражого сина!
Тоді діди випивали, один за одним, по коряку горілки, брали киї і давали Кирилу Турові по пле́чах. Сили в старих руках було в їх іще доволі, що аж плечі хрумтіли. Інший давно б уже зваливсь із ніг, а Кирило Тур видержав усі чотири киї, не покривившись; іще, як одійшли діди, і шуткував із своїм гостем.
— Добре, — каже, — парять у нас у січовій лазні, нічого сказати! Після такої припа́рки не заболять уже ні плечі, ні поясниця.
— Що сказати твоїй пані-матці? — питається ще раз Петро.
— А що́ ж їй сказати? — одвіту́є Кирило Тур. — Скажи, що пропав козак ні за цапову душу, от і все. А прикмету над моїм скарбом знає побратим. Одну
