Обідали добрі молодці на траві, під дуба́ми, усякий курінь особе, із своїм курінним ота́маном. Діди обідали в гетьманському курені; тільки батько Пу́гач прийшов на трапезу до Кирила Тура, і то вже була велика честь усьому куріневі. Кирило Тур уступив йому своє отаманське місто, а сам сів коло його. Два кобзарі, си́дячи навпроти їх, іграли усяких рицарських пісень, і виспівували про Нича́я, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули на всьому світі несказа́нної слави: виспівували і про Берестецький рік, як козаки бідували та бідуючи серце собі гартували, — і про степи, і про Чорне море, і про неволю і ка́торгу турецьку, і про здобич та славу козацьку; усе поважним словом перед товари́ством викладували, щоб козацька душа і за трапезою росла уго́ру.
Поблагословивсь ото батько Пу́гач до трапези; усі взяли́сь за святий хліб, усяк вийняв з кишені ложку (бо січовикові без ложки, що без люльки, ходить не годилось): як ось Кирило Тур, озирнувшись кругом, і каже:
— Ех, братчики! Мені памороки забито кия́ми, а в вас, ма́буть, ізроду в голові клоччя. Коли ж це в світі видано, щоб випроводить гостя з коша на тще-серце?
— Пане ота́мане! — кажуть. — Борони нас, Боже, од такої скнарости! Про якого це ти гостя глаго́леш?
Коли ж тут са́ме і йде Богдан чорногорець із Петром.
— Ось мій гість! — каже Кирило Тур! — Це, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що́, як стукнувсь ізо мною за Києвом, то аж поле всміхнулось.
Раді були усі братчики, побачивши Шрамового сина. Давно вже вони чували про його рицарство. Інші, уставши, обіймали його як брата, другі потіснялись, щоб було йому місто.
— Сідай біля мене, синку, — каже батько Пу́гач. — Ти добрий козак. І батько твій добрий козак, тільки здурів на старість. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на раді без біди не обі́йдеться.
