Петро мій послі обід хотів іти додому, так Кирило Тур придержав його та й каже:
— Постривай, брате, і я поїду. Після такої бані не довго покріпи́шся. Перед товари́ством сором кволитись, а дома заляжу до завтрього.
От, погаявшись іще трохи, звелів Кирило Тур осідлати двоє коней та й поїхав з коша, шепну́вши щось побратимові. Дорогою Кирило Тур точив усякі баляндраси, далі й каже:
— Приставай, брате, в запорожці. Якого тобі чорта тратить літа між тим навісноголо́вим городови́м козацтвом?
— А що́ ти думаєш? — каже Петро: — я вже й сам нераз про це мізкував.
— От люблю козака! — мовив запорожець. — Якого біса доживешся ти в города́х? Городи́ твої швидко вже догори ногами стануть.
— Що вже й споминати про це, Кириле? — каже Петро. — Сам я бачу, що біда надіходить звідусюди. Однак скажи мені щиро, нехай би хто, а ти́ вже чого йдеш против Сомка?
— Ех, і ти́ ж голова! — одвіту́є Кирило Тур. — Хто ж против йо́го йде? Що я вкрав у йо́го молоду, це ще лихо невелике. Молодої йому зовсім не треба: інше готується йому весілля! Та й не одному йому. Заграють вашій городовій старшині у запорозьку сопілку так, що затанцюють не́хотя. Уже що наші братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидче воду в Дніпрі зупиниш, ніж їх. Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе… Побачимо, що то станеться з ва́шою Україною, як приймуться няньчити її такі няньки!
— Не доберу я толку в твоїх річа́х, — каже Петро. — Що за охота тобі мене морочити? То заговориш буцім щиро, то знов туман у вічі пустиш. Покинь хоч на часинку своє січове юро́дство. Я чоловік без хитрощів: чому ж би й тобі не говорити просто?
Запорожець зареготав.
— Ой, козаче, — каже, — козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога? Ду́маєш іти про-
