— Авжеж не жидівська, — каже запорожець.
— Ми їдемо з пан-отцем на смерть у Паволоч…
— Боже вам поможи: діло не ледаче!
— Передай од мене два слові Череванівні; передай так, як з того світу!
— Добре, — каже Кирило Тур, — передам. — А чорногорцю потиху шепче: — Знаю наперед: якунебудь лю́босну нісенітницю.
— Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! — каже Петро.
— Добре скажу́.
— Ну, прощайте ж, братці, навіки!
— Прощай, брате! — каже запорожець, — та не забувай і нас на тім світі.
Роз'їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь та й каже:
— Як то ми тим світом завча́су порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!
Тепер би то оце треба нам їхати слідо́м за Шрамом і його сином і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тільки ж, якби почав я виставляти в картинах та в реча́х, я́к той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достать і вистинать усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхности, і як старий Шрам головою своєю одкупив полко́вий свій город, то б не скоро ще скончив своє оповідання. Нехай же остається та історія до іншого часу, а тепер скажемо ко́ротко, що Шрам Паволоцький, жалуючи згуби Паволочан, сам удавсь до Тетері і приняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника на смерть осудити і, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста.
Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Симеоні, одтято голову й Сомко́ві з Васютою, у го́роді Борзні, на Ганчарівці. Брюховецький доказав таки свого,
