лує і хоче сказати щось, і все тільки „бгатіку!” та й замовкне.
Як же вже трохи вгамувались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці, і сама сіла коло йо́го (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) та й каже:
— Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як оце тебе Бог спас од смерти. Нам сказано, що ти вже певно оддав з пан-отцем Богові душу.
А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко, і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв та й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.
— Ну, — каже, — бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо.
От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дойшло до прощання з пан-отцем, то Черевань так і зарюмав, та одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху та про Лесю що́ вже й казати? Усі злили́сь у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім і я́кось радісно.
— Розкажіть же, — каже Петро, — і ви тепер, як ви викрутились од запорожця та добрались до Хмари́ща?
— Ні, — каже Череваниха, — хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од йо́го. Братік мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватать Лесю за ледащи́цю Вуяхевича. Як ось смерко́м їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців, у двір. Показав братові якийсь перстень: „Оддавай”, каже, „мені Череваня з усім його кодлом”. — „На-що? Куди?” — „Звелів гетьман забрати та везти просто до Га́дяча. Мабуть”, каже, „Череванівні на роду́ написано бути гетьманшею”.
— Так, так, бгатіку! — каже Черевань. — Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем.
— Стали просити, — знов веде річ Череваниха, —
