Ми дачі не даєм,
В військо польське не йдем:
Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Аніж піти лугів потирати,
Своїм тілом комарів годувати?
так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі тепер у мене й другого прізвища, як Барабаш!
— Бгате Іване! — каже Черевань, а сам аж тремтить, — років десять назад, правувався б ти зо мною за це порохом та кулею. Тепер я вже не той, тільки ж нехай враг візьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я не Барабаш: їду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, — з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, „для отчизни” кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.
— Оце́, так по-козацьки! — сказав Шрам, та аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. — Дай же, — каже, — руку та обіщайсь от перед Братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі.
— Даю і обіцяю, бгате! — каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама.
Тут вони саме прибули до Братства, що на Подолі.
— Ходімо ж, — каже Шрам, — та помолимось, щоб Господь допоміг нам у нашому доброму ділі.
Рідко, може, єсть на Україні добра людина, щоб ізжила вік, та не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзиґарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно з переднього лиця розмальовану церкву, тії високі кам'яни́ці по боках. Отже років за двісті назад, тоді як отой то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді
