— Овва!
Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх ісправді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою, та й каже:
— Що́ за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вига́дником, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний по степах за каба́рдою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у города́х і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлібороби!
— Ще я не таке скажу тобі! — гукнув як із бочки запорожець.
— Було б з тебе й цього! — одвітува́в другий, — якби почув батько Пугач, одбив би він у тебе хутко до баб охоту!
— Ні, таки справді, Богдане. Який враг шуткуватиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш, що?
— А що́?
— Подивиться б, що́ там у вас за гори!
— Отакої!
— Такої, брате! Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх, воювати турка. Коли хоч, ухопимо „дівойку”, та й гайда в Чорну Го́ру!
— І ти оце поправді говориш?
— Так поправді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч ік чорту в зуби, не то до чорногорців.
Отак тії ка́верзники змовлялись уочевидьки на ґвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що́ справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жить, чи вмерти — йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим то Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив пали́вод на яку пакость. Аж ось стали наздогнать своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! та й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне, аж і нема нічого.
