А Черевань щось хоче сказати, та не зможе вимовити й слова, а тільки „Бгатіку!” та й замовкне.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна, білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тільки не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадаться.
— Що ж ти́ нас не благословляєш, пан-отче? — каже Сомко Череваневі.
— Бгатіку! — каже Черевань, — велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тільки вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пів заручин.
— Як же це так сталось, пані-матко? — обернувсь тоді Сомко до Череванихи.
Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:
— Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш укла́д. А тепер лучче я свого сина оддам у че́нці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас Бог, а ми собі ще найдем. Цього цвіту, кажуть, багато по всьому́ світу.
— Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.
Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.
Як ось під вікном хтось: „Пу-гу! пу-гу!”
Сомко усміхнувсь:
— Це, — каже, — наш юродивий Кирило Тур.
І звелів одвітувати по-запорозьки: „Козак з Лугу!”, бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
— Не знаю, синку, — каже Шрам, — що́ за неволя тобі води́ться з цими пу́гачами! Городово́му козакові треба стерегтись їх, як огню!
— Правда твоя, батьку! — каже Сомко; — низовці зледащіли послі Хмельницького, а все таки між ними єсть люди драгоціннії. От хоч би й оцей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий воїн і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащи́цю і характерника. Та вже без юро́дства в їх не буває.
— Щоб їх лихий злизав із їх юродством! — каже
