— Що́ ти думаєш, синку? — каже нишком гетьманові Шрам. — Ти знаєш, що за божевільні люди ці комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір; хоч не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові цю пословицю! На юродивих іноді справді находить безуміє!
— І-і, батьку! — каже, сміючись, Сомко. — Добре я знаю цього юроду! Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене! Як проганяв я ляхів з України, та одбивавсь од Юруся, то він із своїм німим чорногорцем визволяв мене нераз із великої біди, служив він мені за язика́, за шпи́га, за сердюка, і все тільки ради доброго слова та коша горілки. Нераз я насипа́в йому шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. „Звідки”, каже, „це такого смі́ття набралось?” — такий химера! Було кажу: „Кирило, скажи Бога ради, чим мені тебе наградити? Ти ж нераз слобоняв мою голову од смерти!” — „Не тобі”, каже, „награждать мене за це!” От воно що, батьку!
— Справді, — каже Шрам, — це золото, а не козак! Пане отамане, — до Кирила Тура, — ходи сюди, дай я обніму тебе та поцілую!
— За́ що це така ласка?
— Ходи, мені то вже знать, за́ що!
Та й обняв і поцілував запорожця.
— Да наградить же, — каже, — тебе Госпо́дь за твої рицарськії вчинки!
— Е, батьку! — каже запорожець, — то ж іще дурниця, та так мене голубиш; що́ ж ти скажеш тоді, як укра́ду зпід поли в гетьмана молоду?
Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе реготав із його вигадок.
— Враг мене візьми — каже, — бгатці, коли я бачив такого жвавого молодця́! Душа, а не запорожець! Іди, бгатіку, й до мене, і я тебе поцілую!
— От добрі люди! — каже Кирило Тур: — у їх кра́деш, а вони тебе цілують! Їй-Богу, добрі люди! Шкода́, що вже більш не побачимось! У Чорну Го́ру ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громада! Дякуємо за хліб та за сіль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.
