брата, як вона була до бідолахи Петра. Гості Череване́ві пили, їли, бенкетували в Хмарищі або пробували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактувала; а в Лесі тілько було й роботи, щоб копать коріння, варить зілля та сидіти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник.
Петро мій мов удруге на світ народивсь. Що́ йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить — більш йому нічого й не треба. Чи раз же то в недузі, одкривши очі, не то вві сні, не то наяву́, бачив він, як вона, нахилившись над ним, підстерігала, чи вго́ру, чи вниз іде його здоров'я? Як мати дитинку забавляє очима, щоб воно їй усміхнулось, так вона заглядала йому в вічі, довідуючись, чи вернув він ік пам'яті.
А він же то, ослабши усім тілом, жив тільки серцем, і хоч не зміг дви́гнути ні рукою, ні ногою, а серце билось, як вода в джерелі в криниці. Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, ди́влячись у тії очі, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно скрізь цвіт садовини; тихе сонечко заходячи йграє по стіні з вишневими вітами; коло йо́го сидить його Леся, бере його за руку, прикла́дує свою долоню йому до гарячої голови… ні, не треба йому ні жизні, ні здоров'я, дайте йому отак зомліть, заснуть і не прокидаться до віку! Отже здоров'я почало брати го́ру, наповняло козацьке тіло, як вода коло́дязь; і губи зачервоніли, і очі зайграли.
Радується старий Шрам, радується й гетьман, а вже ніхто більш, як сама Леся. Тільки її радість схожа була на місяць під негоду: то сіяє він, як сріблом сипле, звеселяючи й поля, і села, і сади понад річкою; то за́йде у хмару, і як за́йде, то ввесь світ наче печаль покриє: річка мов ме́ртва, без іскор, тече поміж берегами; почорніли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодії літа у гетьманській світлиці, слухаючи тільки військовії розправи та погрима́ння кубків за трапезою. Розпізнала, голубонька, та пізно, що Сомко козак не до любощів. Нема в йо́го ні того ніжного слова, ні того люб'язно́го погляду, що
