— А що ж! Їхати до Перея́слава, постягати до обозу підручні мені полки, та й стоять хоч против цілого світу! Що́ мені тії князі та бояри? Що́ це вони видумали — шматувати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо́ нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього сами́ судять. Побачимо, чия буде сила!
— І оце, — каже Шрам, — замість войни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобічними полками! Бо вже коли загарбав у свої руки Іванець три полки, то без бою його з України не випреш. А Васюта собі підніметься, бо за ним уся Сіве́рія, уся Стародубівщина потягне. Дожидайтесь же тепер, паволочани, поки Сомко справиться з своїми ворогами! Коли б іще під цю заверюху сам Тетеря не переліз через Дніпро: бо в їх з ляхами щось таке вже компонується.
— Ну, а що́ ж би робив, батьку? — питає гетьман. — Порадь мене своєю головою; я тебе послухаю.
— От що́ я тобі пораяв би! Їдь лиш ти у Переяслав, та пиши листа до усіх полковників, щоб убоялись Бога та подумали про козацьку славу, що ось Іванець простягає руку, щоб її скаля́ти, внівець обернути. А я тимчасом поїду з Череванем у Ніжень. Я одкрию божевільному Васюті очі, що й сам пропаде́ і другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш він приложить свої потуги до твоїх; тоді в усякого руки опустяться, а твої полковники знов до тебе вернуться.
— Нехай тепер вертаютьтся, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так, як покійний гетьман із Гладким.
— Ну, не хвались іще, синку, та Богу молись, — сказа впонуро Шрам. — Тоді скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось.
Попрощались і роз'їхались. Ніхто нікому не сказав на прощання веселого слова. Усім на серце пала тяжка ту́га, мов перед яким великим горем.
— Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну! — говорив сам собі Шрам, понуривши голову. Їхав позад усіх, не хотів ні з ким розмовляти. — Невже ж, — каже, — оце справді усе й розкотиться, як горох із жмені? Невже ж на те козаки воювали і кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?
