ходили майже до самого села. Сарни і дикі вепрі їли збіжжя селян, а инколи то й люди гинули, бо їх смерком хапав тигр як-раз коло сельських воріт.
Моуглі, котрий дуже добре знав про життя звірів, затуляв обличчя, щоб не помітили, як він сміється, слухаючи оповідання Булдео.
Між иншим Булдео запевняв усіх, ніби то той тигр, що вкрав у Месуа сина, був вовкулакою, і що в ньому жила душа лютого старого здирщика, що вмер кілька літ тому.
— Я цілком в тому переконаний, — казав Булдео, — бо ж і здирщик шкутильгав від того, що його вдарило по нозі під час пожежі, коли палили йому рахункові книги: а сей тигр також шкутильгає, се видно по його сліду.
— А так, так! Се правда, — згожувалися сиві діди, киваючи головами.
— Які дурниці! — закричав Моуглі. — Та той тигр шкутильгає змалечку, — се всякому відомо. Та крім того, хіба ж могла перейти в такого звіря здирщикова душа, котрий ще боязкіший за шакала? Се все дитячі вигадки!
Булдео не міг і слова промовити від здивовання, а старшина аж очі вирячив.
— Еге! Сей хлопчисько з нетрів, так,? — промовив нарешті Булдео. — Коли ти лічиш себе таким розумним, то краще віднеси тигрову пащу до Канхивари, бо уряд призначив за
