місце в холодку і ліг спати, а буйволи паслися коло нього.
Догляд за чередою в Індії не потрібує найменшої праці. Скотина попаски йде, ломає тільки, мурчить, лягає, а потім знову встає. Ревіння не чути. А буйволи й зовсім тихо поводяться: вони лізуть в густу грязюку один за одним, лізуть доти, доки лишаться зверху тільки їх писки, та витріщені блакитні очі, — та так і лежать в гразюці нерухомо, як гори. Чередники-хлопчаки то засипали, то знову прокидалися; плели з сухої трави маленькі кошики і збірали туди коників-стрибунців, або ловили двох стрибунців, нацьковували одного на другого, а ті вже собі билися. — Вони низали разки намиста з червоних та чорних горіхів, стежили за ящіркою, що грілася на скелі, або за гадюкою, що ловила жабу. Потім вони починали співати довгі, довгі пісні, закінчуючи їх якимись чудними тамтешніми рулядами. День здавався їм таким довгим, як иншій людині все її життя. Иноді робили вони з гразюки палаци, маленьких людей, коней і буйволів. Вкладали в руки тим людям бамбукові ломачки і уявляли, що то королі, а решта ляльок їх військо, або, що то — боги, та їм і кланялися. Нарешті наставав і вечір. Діти кричали, буйволи нехотя вилізали з густої гразюки, та з таким гуком, ніби тут хто палив раз-пораз з руш-
