личезними лапами, помітив, що Балу дуже росердився.
— Моуглі, — сказав Балу, — ти мав розмову з родиною малп?
Моуглі глянув на Багіру, щоб довідатись, чи не розгнівалася й вона, і помітив, що дивилася вона сердито і суворо.
— Ти був у родини сірих малп, котрі не визнають законів і їдять все? Який сором!
— Після того, як Балу ударив мене по голові, — відповідав Моуглі, умістившись знову на спині Багіри, — я втік, і сірі малпи спустилися з дерева і пожаліли мене. Нікому иншому не було до мене діла.
Він зітхнув.
— Родина малп тебе пожаліла! — закричав Балу. — Та се ж неможлива річ, як неможливо й те, що б гірська річка текла спокійно, або холодом віяло в літку від сонця! Ну, а далі що було, людська дитино?
— А потім… потім дали вони мені оріхів і инших ласощів і… і… взяли мене на руки, та й понесли аж на вершечок дерев. Вони казали, що я їх брат по крови, тільки що куций, і ще казали, що я коли-небудь зроблюся над ними головою.
— Вони не мають голови. — відповіла Багіра. — Вони брешуть. Вони завсігди брешуть.
— Вони були дуже добрі до мене і закли-
