Багіра дуже мало знала про Коа, а тому й ставилася з недовіррям до Балових гадок.
— Ну, в такім разі ти та я, старий вже ловець, умовимо його.
Балу почухався своїм грубим плечем об Багіру, і пішли обоє до Коа-пітона, що жив собі на скелі.
Він лежав, простягшися на гарячих каміннях, грівся проти сонця, та милувався своєю вродливою новою шкурою. Останніх десять день він пробув на самотині, міняючи шкуру і тепер вона була блискуча, як криця. Простягши свою тупу голову, він звивав своє довге тіло в ріжні фантастичні вузли та облизував губи, чекаючи на обід.
— Він ще нічого не їв, — промовив Балу, зітхаючи надійно. — Будь обережною, Багіро: він зле бачить після того, як змінить шкуру, і раптом нападається.
Коа не належав до отруйних гадів, — він навіть з призирством дивився на них і вважав їх за щось жахливе. Його сила заховувалася в страшних міцних кільцях і, коли він обвивав і здавлював свою здобич, то не було ніякої надії на визволення.
— Щасливого полювання — промовив Балу, сідаючи. Коа, як і всі гади з його родини, не дуже то дочував, і не розібрав привітання, тому підвівся і на всякий випадок налагодився до бійки.
