не відповідав йому, і він зрозумів, що попав в досить гидке місце.
»Все, що казав Балу про малп, цілком справедливо, — думав він. — Вони не мають законів, не мають ловецького заклику, не мають над собою голови, у них тільки й того, що гидкі пісні, та маленькі рухливі розбишацькі руки. Коли я помру з голоду, або вони уб'ють мене, то винити не маю кого: я сам винен. Але я мушу покласти всі сили, аби повернутись до своєї родини. Звичайно, Балу провчить мене, але то все же таки краще, ніж полювати з малпами за листками троянд.«
Як тільки наблизився він до стіни міста — з'явилися малпи і потягли його назад, силкуючись роз'яснити йому, що він не розуміє свого щастя, а щоб він краще все те зрозумів, вони щіпали його. Моуглі сціпив зуби і, не кажучи ні слова, пішов з малпами на ґанок з червоного каменя пісковика, що полягав над колодязем, напівзаповненим водою. Звідти видно було зруйнований літній палац з білого мармору, що був збудований для королів, котрі померли вже сотні літ тому. Вигнута стеля місцями обвалилася і загородила підземний хід, яким мали звичай ходити королеви. Молошно-білі стіни були прикрашені надзвичайно гарною різьбою, вицяцьковані аґатами, сердоліка-
