очі зовсім почервоніли й він скакав то вперед то назад, не знаючи певно, з якого боку найліпше кинутися на Караїта. Він відскочив ще раз у бік і хотів кинутися на Караїта так, щоб зловити його за шию; маленька сіра голова майже торкнулася його плеча і він скочив на хребет гадюки.
— Подивіться! Наш мунґос убив гадину! — крикнув Тедді, а в відповідь йому почувся з хати крик матері. Батько вибіг з хати з палицею в руці, але поки він добіг, Караїт промахнувся, Ріккі просунув свою голову поміж передніми й задніми ногами, вкусив гадючку як міг, найближче біля голови і скотився з неї. Караїт лежав неповорушно і Ріккі вже готувався зробити з нього смачний обід, по звичаю свого роду, та нагло пригадав, що мунґос не повинен надто наїдатися, щоб мати силу й легкість. Він поліз у кущі при доріжці, щоб скупатися в піску, в той час, коли Теддин батько добивав мертвого Караїта.
„І нащо це робити? — думав Ріккі. — Та я ж уже покінчив з ним“.
Теддина мати підняла Ріккі з доріжки, почала пестити й плакати, радіючи, що він урятував Тедді від смерти. Теддин батько сказав, що його прислало Провидіння, а Тедді дивився заляканими очима. Все це дуже подобалося Ріккі-Тіккі, хоч він і не розумів, чому вони всі такі зворушені. Але він увесь був сповнений насолодою перемоги.
Вечером під час вечері, він вільно проходжувався поміж чарками на столі і міг би був наїстися досить всяких солодощів. Одначе, він не забував про Наґа й Наґаїну. Йому було дуже мило, що Теддієва мати пестила й гладила його, приємно було посидіти на плечі в Тедді, — але хвилинами його очі знову ставали червоні, як грань, і тоді він видавав з себе довгий бойовий оклик: „Рікк-тікк-тіккі-тіккі-чк!“
Тедді відніс його на свою постіль і хотів, щоб Ріккі спав з ним, коло його борідки. Ріккі був занадто добре вихований, щоб кусатися й дряпатися, але тільки Тедді задрімав, він висунувся з постелі й пішов на свою звичайну прогулянку довкола хати. В пітьмі наткнувся на щура Чучундру, що ліз вздовж стіни. Це на диво боязливий звір. Щоночі додає собі відваги, щоб зважитися вийти на середину кімнати, але ніколи не виходить.
— Не вбивай мене! — сказав майже крізь плач Чучундра. — Даруй мені життя, Ріккі-Тіккі.
— Невже ти думаєш, що той, хто вбиває вужів, буде вбивати щурів? — зневажливо запитав Ріккі-Тіккі.
— Вужі вбивають тих, хто вбиває вужів, — сказав Чучундра ще жалісливіше. — А чи я певний, що Наґ у темну ніч не прийме коли небудь мене за тебе?
