Значить, критика повинна бути наукова. Та до якої наукової галузи має вона належати? Яким науковим методом мусить послугувати ся, щоби осягнути свою цїль? І яка взагалї повинна бути єї цїль?
Вернемо ще раз до цитованих уже слів Лєметра. По єго думцї критика була з разу доґматичною, потім зробила ся історичною і науковою, а вкінцї (певно в особі самого Лєметра і єго школи) змагає до того, щоби зробити ся артистичною, творчою чи тілько репродуктивною, штукою смакованя лїтературних творів. І тут така сама історична ґалїматія, як уперед була льоґічна. Критика була на сам перед доґматична? Що се значить? Чи Арістотель, котрого можемо вважати першим лїтературним критиком на широку скалю, приступав до своєї працї з готовими вже доґмами? І які могли бути ті доґми? На скілько знаємо, Арістотель поступав зовсїм навпаки, т. є. зі звісних йому грецьких лїтературних творів висновував правила, які буцїм то кермували поетами при компонованю тих творів. Значить, Арістотелева поетика була не доґматична, а індуктивна: до сформулованя правил критик доходив простудіювавши богато творів даної катеґориї. Що пізнїйші віки брали Арістотелеві правила як доґми і прикроювали до них пізнїйші твори зложені серед иньших обставин, — се ще не робить Лєметрового висказу правдивійшим.
Другим ступнем в розвою критики по думцї Лєметра було те, що вона зробила ся історичною і науковою. Вже з самої стилїзациї видно, що д. Лєметр не гаразд розуміє, яка може бути наукова критика і мішає її з історичною, т. є. з істориєю лїтератури. Він показує як на приміри критиків — на істориків лїтератури Нізара, Тена і иньших, забуваючи, що задача історика лїтератури зовсїм иньша, нїж задача критика біжучої лїтературної продукциї. Бо коли історик лїтератури має дану вже самою сутю річи перспективу, користуєть ся богатим материялом зложеним в творах даного автора, в відзивах про него сучасних, в тім числї і критиків, в мемуарах, листах і иньших чисто історичних документах, то звичайний критик не має майже нїчого такого, мусить сам вироблювати перспективу, вгадувати значінє, вияснювати прикмети даного автора, мусить, що так скажу, орати цїлину, коли тимчасом історик лїтератури збирає вже зовсїм достиглі плоди.
Перемішавши таким робом наукову критику з істориєю лїтератури Лєметр мабуть зрозумів, що стукнув ся лобом у стїну аб-
