тип хоробливим, чи по давнїй термінольоґії ґенїяльним; для науки важне пізнанє єго основної прикмети: еруптівности єго нижньої сьвідомости, т. є. єї здібности — час від часу піднїмати цїлі комплєкси давно погребаних вражінь і споминїв, покомбінованих, нераз також несьвідомо, одні з одними, на денне сьвітло верхньої сьвідомости. А лїтературний критик власне в тій перевазї несьвідомого при творчім процесї має певний крїтерий до оцїнки, за якими творами стоїть правдивий поетичний талант, правдиве „вітхненє“, а де є холодне, розумове, сьвідоме складанє, гола технїка, ділєтантізм. Відсуваючи на бік твори ділєтантів, котрі зрештою нераз можуть бути і гарні і цїнні чи то для псіхольоґа, чи для соціольоґа, чи для полїтика, критик тілько на творах правдивих, вроджених поетів буде студіювати секрети їх творчости, бо тілько тут ся творчість являєть ся елєментарною силою головно з огляду на форму, а по части також з огляду на зміст і композицію. Певна річ, зміст і композиція поетичного твору, єго, так сказати, скелєт в значній мірі мусять бути дїлом розуму, обдумані, розважені і розмірені, і де сего нема, там і найґеніяльнїйше виконанє деталїв не окупить браку цїлости. Повна гармонїя сеї еруптівної сили вітхненя з холодною силою розумового обміркованя показуєть ся у найбільших велетнїв людського слова, таких, як Гомер, Софокль, Данте, Шекспір, Ґете і небагато иньших.
Др. Іван Франко.
