— Ей же! Наш доктор бере молоді вдови в опіку? Поступ, поступ! Хто би по нїм сподївав ся! Ґратулюємо…
— Кельнер, пива! вина!
— Щож там, пане доктор? І буде що з того?
Я встав і пішов.
А вони сьміяли ся, так сьміяли ся! — —
Ходив я улицями з годину. Спати не хотїв… не заснув би…
Коло одного дому при отворенім вікнї стояв з чверть години — там хтось прегарно грав на фортепянї.
Певно дївчина якась.
Може і залюблена нещасливо, або так лиш туга на неї найшла…
Цїлком мене розжалобила своєю грою. Я хотїв би бути коло неї, аби єї потїшити.
До чого здало ся так сумувати?
Люди спокійно сплять, другі бавлять ся там на музицї, а вона грає собі самі сумні думи…
На тихій улицї почув я здалека чийсь хід і відійшов від вікна.
Така тиха, місячна, мелянхолїйна ніч…
В міськім парку є таке затишне, любе місце, що лиш я єго знаю.
Нагадав я собі єго і пішов туди.
В парку тихо, нема нїкого.
Ах, правда, соловій кричав! Але впрочім було тихо.
Менї було так сумно на душі!
„Поступ! поступ! Наш доктор бере молоді вдови в опіку!“
Нї! справдї, — ті люди варвари!
