Порвала ся нескінчена розмова.
Тремтить вона, мов порвана струна,
в мойому серци. Від одного слова
розкрила ся в душі моїй труна.
Повстала туга, сном важким приспана,
повстала велитом і досягла до хмар,
жаль запалав, прибоєм океана
загомонїв його страшний пожар.
Ох, той пожар у других будить силу
ту, що Бастилїї тиранів розбива,
що визволя з кайданів волю милу, —
у мене-ж будить він — слова, слова!…
Товаришу! Не можу я мовчати!
Таке лежить проклятє на менї,
що мушу тугу словом зустрічати, —
вони дзвінкі, мої думки сумні.
Часи глухонїмиї не заглушать
дзвінких думок, вони бренять, бренять…
Оттак невільники руками ледви рушать,
як на руках кайдани вже дзвенять.
І там, де на всьому лежить печать мовчання,
де стримані і скарги і піснї,
де здавлені проклони і ридання,
вість людям подають кайдани голосні.
Нехай дзвенять, нехай бренять кайдани!
Не треба заглушать! Коли-б могли
вони збудить луну і розтроюдить рани
в серцях людей, що мохом поросли;
коли-б могли вони так людям нагадати
про поневолених, замучених братів,
посажених поза зелїзні ґрати,
відданих в руки навісних катів; —
