Від Василини заносило на кілька кроків в округ потом. Дївчата миють ся що суботи лугом майже до пояса. Василина очевидно не робила того, бо не мала часу: вона заступала в хатї ґаздиню, тай робила на ланї, а мачусї не було в голові, аби „дївка була змита“.
— Такий-єм добрий-добрий, як молоко, — говорив Гриць входячи до хати, але єго прибитий вигляд не показував зовсїм молочного настрою.
— Ігі на тебе, піяку! — відповідала єму Грициха з печі. — Ти з глузду зсунув ся, що плетеш, не видиш, що образи в хатї?!
— Но-но-но, жінко, Бог з тобою! Чоловік, як якийсь казав, хоче зажити сьвіта: на то Бог дав недїлю. Цїлий тиждень працюємо, як той казав, в потї чола, а — —
— Ей, робітнику мій! — аж засьпівала Грициха. — Іди, йди, старцуне, ще колись горівка в тобі займе ся. Тай то нї встиду, нї сорому не має: уже, дїдовід, одною ногою в ямі, а ще як заллє собі пельку, то мало що хибує, аби по стїнах не дер ся.
Гриць замуркотїв щось під носом, а потому вхопив ся обома чорними, костистими руками за голову, сїв за стіл тай: „Убила мене — каже — як кагла!“ Від заправленої чорт зна чим горівки болїла єго голова.
Василина подала єму вечерю тай пішла лагодити постїль.
Чи він був піяк?
Варвара, Павлова донька, дївка чорнява, висока й гнучка, напала була раз серед поля на Василину, бо Василина десь її по селї обсужувала.
— Ти обсудо якась! — кричала Варвара. — Розповідай лїпше по селї за себе та за свого дьидю-піяка, а не за мене, бо я тобі зараз кіски повимикаю.
Василина дивила ся звичайно в землю тай тому всї казали, що вона „непевна“. Тепер вона глипнула на Варвару своїм зизим оком.
— Брешеш, Варваро, я тебе не обсужувала, а від мого дьидя тобі зась!
