Сторінка:ЛНВ 1898 Том 4 Книжки 10-12.pdf/61

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вона нї за чоловіком, нї за Василиною. Дївцї вже двайцятий рік, а люде не трафляють ся. А все через ню.

— Погань, кажу вам. Таже я ще затямила єго першу небіжку. Жили, як той казав, у мирности і в радости. Мав з нею двоє дїтей. Старша, Марія, та померла вже віддана при першій дитинї. А отся молодша, Василина, та яка стала? Непевне воно таке: і в очи чоловікови не подивить ся, все в землю. А всему вона винна.

— Гриць забанував за першою небіжкою; після її смерти та ходив цїлий тиждень, як строєний: нї робота єго не брала ся, нї їда. Потому, що робити, оженив ся. Та — якби жінка людяна. А то лучила ся така помийниця, що не то роботи з неї, але й доброго слова нема. Крива відьма тай решта.

— А ви-ж гадаєте, що він чого розпив ся? Таже за першої небіжки — де-де-де — господар на все село. А тепер? От гноба: і сама не здихає тай єму не дає жити. Боже, прости менї! От гріхи.

Також панотець Антонїй мав Гриця за піяка. Незабавки після того, як Гриць оженив ся в друге, панотець закликав єго до себе.

О. Антонїй був старий чоловік старої школи, завзятий табачник. Він належав до „твердих Русинів“, говорив з жінкою й дїтьми по польськи, а на мужиків натискав, аби не говорили це, цесе, але сіє.

— Учить нас сїяти! — говорили люде.

Гриць увійшов до комнати, поцїлував панотця в руку і став оглядати перепудженими очима портрет Снїгурського, що висїв над бюрком: іще не видїв такого „страшного сьвятця“.

— Слухай-но ти, Грицю, (панотець кождому тикав), питаю ся я тебе, чого ти розпіячив ся? Та тобі не встид: таже ти якийсь ґазда?!

Ґазда глипнув жалісними очима на Снїгурського.

— Просю божої ласки, тай вашої, та де-ж я? Лучила ся пару раз оказия та — що правда — був-єм трохи горівчьиний, але аби аж розпити ся, то… бігме, я не тото… не свідїм тай уже.