бо казав, що має довг сплатити до банку. Я єму чекав-чекав за той довг, а він як не віддавав, так не віддавав. Я єго запізвав до суду, а на термінї він підписав менї злагоду, що має менї вернути до трьох років ратами двістї левів. Він рати не поповнив, а я заінтабулював ся на ґрунт. Він не платить далї, а я хочу пустити ґрунт на лїцітацию. А щоби люде не казали, що я злий чоловік, то я сам не буду ґрунт лїцітувати. Я продам банкови, а банок єго злїцітує. Я єму прийшов казати по добру так, як чоловікови: верни мої гроші. А як нї, то я ґрунт продам на лїцітациї. А щоби люде не казали, що я злий чоловік, то я продам банкови, най банок твій ґрунт лїцітує. А він до мене…
— Що до тебе? — крикнув Гриць. — Я до кождого! Хто би менї зважив ся мою дїднину, мою працю порушити, то, адї, осьде кажу при людях, сокирою гачу в голову тай сам іду до криміналу гнити, а ти йдеш сиру землю гризти!
Тепер надійшла Грициха. Через „роматиз“ не могла враз із чоловіком іти тай припізнила ся. До канцеляриї не входила. Стала собі в сїнях, сперла ся на одвірок, куделю встромила за окрайку і почала прясти, перехиливши голову аж до канцеляриї, щоби чути розмову. До неї вийшла Семениха (вони вже не гнївали ся), стала собі також у сїнях і слухала розмови нїби від нехотя. Бабське дїло не до ради.
Тимчасом Короп виймив письмо і подав Василеви-писареви:
— Що то богато говорити? Осьде є злагода, ти її підписав у судї. Най пан писар прочитають та най скажуть.
Пан писар почіхав ся в голову. Він був приготований, що — оглянувши то письмо — мусїти-ме заявити: „Я до сего не беру ся, треба пана учителя“. Але нї. Се письмо було знайоме Василеви. Короп уже приносив ту злагоду до Василя тай Василь відчитував її враз із учителем. Учитель вияснював Василеви, що там стоїть. Се не була лагода, се був дозвіл на реальну екзекуцию. Василь тепер старав ся лиш дошукати ся в письмі того, що єму
